Вечоріло. В колгоспній конторці блимав каганець, кидаючи тіні від людських постатей на пожовклу від тютюнового диму стіну. За грубим столом із неотесаних дощок сиділи троє кремезних чоловіків.
Той, котрий по центру, дмухаючи своїм співрозмовникам димом від махорки прямо в обличчя, щось пояснював двом іншим, тицяючи періодично в лівий куток кімнати, де сумирно стояв худорлявий чоловік у затертій куфайчині та коротких штанях, взутий голобиськи в шкураття від чобіт.
Нечесане волосся невизначеного кольору спадало на змарніле обличчя з глибокими зморшками сіро-землистого кольору.
Ті двоє, які слухали промовця, мало чим відрізнялися зовнішнім виглядом від селянина в кутку.
Вони були мешканцями невеличкого села, яких чимало в Україні.
Натомість оратор мав інший вигляд.
Округле обличчя мало б вказувати на людину, не обтяжену будь-якими турботами, геби не жовті від куріння вуса. Пасмо чорного волосся на голові, що падало на широкого лоба з-під шкіряного картуза, неначе підкреслювало його значність.
Кремезний у плечах чолов’яга був туго обтягнутий ремінням поверх шкіряної куртки.
Дерев’яна кобура, що знаходилася на поясі, вагомо звисала додолу.
Це був уповноважений представник із району.
– Так вот, товарищи, перед нами злостный расхититель колхозной собственности. Факт перед вами, – мовив уповноважений, кивнувши головою на три житні колоски, що лежали на тому ж таки столі. – Приговор тебе огласим утром, – продовжував уповноважений, звертаючись до обвинуваченого. – Закрыть-то хоть есть куда? – продовжував голова.
– Є, товаришу вповноважений, є. Онде комірчина через сінці. Вона заґратована міцно, – мовив один із засідателів, котрий головував у тім колгоспі.
А другий лише стверджувально кивнув.
То був кум голови колгоспу й стукач.
Саме він, цей тихоня, й затримав селянина з тими злощасними колосками.
Й прихований у його нерозумній голові план, спрацював у повному обсязі.
– Тож, будьте певні, товаришу вповноважений, будьте певні…
– Где телефон тут? – перервав той.
– Телефон ген по коридору, на стіні, – відповів сільський голова.
Довго вповноважений крутив корбу настінного телефона, аж поки йому не відповіли на іншому кінці дроту.
– На рассвете мне конвой сюда, в село Полянское, – коротко і разом із тим владно мовив уповноважений, повісивши слухавку.
Допоки він був зайнятий із телефоном, між головою колгоспу та його кумом відбулася коротка розмова біля дверей тієї ж таки комірчини, де зачинили обвинуваченого:
– Я і уявити не міг, що все так станеться. Лише хотів налякати цього бідаху, бо поклав око на його дружину, а воно он що вийшло, – мовив кум, звертаючись до свого протектора. – А що тепер? Біда…
Та й осікся на пів слові, бо до них уже прямував уповноважений.
Пили самогонку майже до самісінького світанку.
Так за тим столом неотесаним і поснули.
Натомість світанок радості не приніс.
У комірчині, коли прибув конвой, виявили бездиханне тіло обвинуваченого.
