Згідно з «Указом 7-8». (Новела). Яків Пересунько

Вечоріло. В колгоспній конторці блимав каганець, кидаючи тіні від людських постатей на пожовклу від тютюнового диму стіну. За грубим столом із неотесаних дощок сиділи троє кремезних чоловіків.
3 колоска

Той, котрий по центру, дмухаючи своїм співрозмовникам димом від махорки прямо в обличчя, щось пояснював двом іншим, тицяючи періодично в лівий куток кімнати, де сумирно стояв худорлявий чоловік у затертій куфайчині та коротких штанях, взутий голобиськи в шкураття від чобіт.
Нечесане волосся невизначеного кольору спадало на змарніле обличчя з глибокими зморшками сіро-землистого кольору.
Ті двоє, які слухали промовця, мало чим відрізнялися зовнішнім виглядом від селянина в кутку.
Вони були мешканцями невеличкого села, яких чимало в Україні.
Натомість оратор мав інший вигляд.
Округле обличчя мало б вказувати на людину, не обтяжену будь-якими турботами, геби не жовті від куріння вуса. Пасмо чорного волосся на голові, що падало на широкого лоба з-під шкіряного картуза, неначе підкреслювало його значність.
Кремезний у плечах чолов’яга був туго обтягнутий ремінням поверх шкіряної куртки.
Дерев’яна кобура, що знаходилася на поясі, вагомо звисала додолу.
Це був уповноважений представник із району.
– Так вот, товарищи, перед нами злостный расхититель колхозной собственности. Факт перед вами, – мовив уповноважений, кивнувши головою на три житні колоски, що лежали на тому ж таки столі. – Приговор тебе огласим утром, – продовжував уповноважений, звертаючись до обвинуваченого. – Закрыть-то хоть есть куда? – продовжував голова.
– Є, товаришу вповноважений, є. Онде комірчина через сінці. Вона заґратована міцно, – мовив один із засідателів, котрий головував у тім колгоспі.
А другий лише стверджувально кивнув.
То був кум голови колгоспу й стукач.
Саме він, цей тихоня, й затримав селянина з тими злощасними колосками.
Й прихований у його нерозумній голові план, спрацював у повному обсязі.
– Тож, будьте певні, товаришу вповноважений, будьте певні…
– Где телефон тут? – перервав той.
– Телефон ген по коридору, на стіні, – відповів сільський голова.
Довго вповноважений крутив корбу настінного телефона, аж поки йому не відповіли на іншому кінці дроту.
– На рассвете мне конвой сюда, в село Полянское, – коротко і разом із тим владно мовив уповноважений, повісивши слухавку.
Допоки він був зайнятий із телефоном, між головою колгоспу та його кумом відбулася коротка розмова біля дверей тієї ж таки комірчини, де зачинили обвинуваченого:
– Я і уявити не міг, що все так станеться. Лише хотів налякати цього бідаху, бо поклав око на його дружину, а воно он що вийшло, – мовив кум, звертаючись до свого протектора. – А що тепер? Біда…
Та й осікся на пів слові, бо до них уже прямував уповноважений.
Пили самогонку майже до самісінького світанку.
Так за тим столом неотесаним і поснули.
Натомість світанок радості не приніс.
У комірчині, коли прибув конвой, виявили бездиханне тіло обвинуваченого.