Колись.. коли дерева були великими… Здається так починаються всі цікаві історії або казочки. Хоча ні, казочки це :» Жила — була в одному великому, інстустріальному місті…» О! Хай так буде! Мені так подобається!
Так ось, в одному сучасному містечку, що розташувалося на краю міста Кривий Ріг і влада все не могла второпати, так це окреме містечко чи все — таки частина великого промислового гіганту, і звалося воно Інгулець — жила собі була, я.
Це дуже важливий факт! Для мене! І для моїх рідних.. Проте я не завжди придавала цьому такого значення, бо я насправді була зайнята іншими справами. А справ у мене було багато. Особливо перед екзаменами. Особливо, коли ти нічого не знаєш. Тому в травні, наприкінці, наприклад, 6-го классу, коли починалася підготовка до екзаменів, я сідала кожного ранку за стіл і писала відповіді на всі білети у великий і товстий зошит.А потім, коли на вулиці світило смачне сонечко, і тополі шепотіли листочками про пляж та ставок, я сідала на лоджії на коврика, ставила коло себе чай та булочки, і починала вперто вчити ті білети.
Ну, і звісно, вчилося чомусь не все. Проте, одного чи два білета я знала дуже добре.
І ось коли ми з подружкою бігли на екзамени, то завжди трохи запізнювалися, бо ми мали під лівою пятою по п’ятаку і зупинялись на кожному вході, кажучи:»Стаю лівою ногою, щоб було мало права наді мною»….
Екзамени здавалися, бо, о диво! я витягувала того білета, що знаю. П’ятаки приклеювалися до п’ят. І дорога додому здавалася сама легка і сама щаслива.
А сьогодні у моє життя ввірвалося поняття «Карантин».Звісно, у школі у нас теж були карантини, проте якось пам’ять вирішила не зберігати ці моменти. А ось про екзамени мені нагадала. Бо я знову, тільки вже не на лоджії, а коло відчиненного віконечка, готувалася до іспитів з астрології, і так, як колись, коло мене стояла філіжанка чаю, булочка, а за вікном травень співав про пляж і море…
Іноді, коли ми стаємо старші, мудріші, та серйозніші, ми забуваємо про те відчуття щастя, яке з’являлося у нас в дитинстві.Ми перестаємо вірити у прикмети та магію, перестаємо радіти тому, що нас оточує і що з нами трапляється кожного дня…І хтось там, зверху, підкидує різні іспити, щоб ми змогли знову віднайти у своїх заскорублих серцях любов та жагу до життя…
І так, я сдала іспит, як і колись і щось старе, таке хвилююче та таке давно забуте, почало відроджуватись у моєму серці. Ви спитаєте: «До чого ж тут карантин?». Як , до чого? Та якби не він, я б гасала по справах, як електромітла і знову не було би часу зупинитися..Так що, «кому війна, а кому Мать родна», як казали колись мудрі люди. А вони мабуть, щось таки і знали…
Автор: Лана Світлана Александрова
