Вмостився дощ на краєчку душі,
постукав тихо, щоб не налякати.
Він мерехтів, співав, читав вірші,
просився ніжним шепотом до хати.
Такий мрійливий був той дощ вночі!
У нього було серце із росинок,
у нього були крила із парчі,
а очі – з кришталевих намистинок.
Навколо стільки радостей і див…
Ну як йому не мріяти любов’ю?!
І він летів. Він мріяв. Він любив.
Весь світ ховав, де залишались двоє.
Дивак. Романтик. Лився і тремтів,
засліплював сльозами небосхили…
О, як хотів, як дощ отой хотів,
щоби його, як він, до сліз любили!
Автор Олівія
