Це була моя перша в житті поїздка на Схід України. Пункт призначення – Слов᾿янськ. Окрім тренінгової програми в рамках проекту «Творча молодь каже «Ні!» сучасному рабству», везла із собою купу стереотипів про місто на Сході, про «донецьких» і про те, «що тут все інакше й треба бути обережнішою».
О 8.30 ранку старенький потяг «Одеса – Костянтинівка» довіз мене до Слов᾿янська. Я стояла одна серед порожнього перону й було лячно виходити за периметр вокзалу. Мені здавалося, що там небезпечно.
Вологий похмурий листопад мало прикрашає будь-яке провінційне місто. Сірі ранкові вулиці, обшарпані кіоски, сонні мовчазні мешканці посилювали відчуття безрадісності, а мої стереотипи буяли й квітли.
Вранішніми провідниками містом стали таксисти. З буддійським спокоєм переконували, що в їхньому місті немає нічого цікавого, місцева влада «так собі», кругом бардак і взагалі життя зупинилося після 2014 року. Риторика «зради» мене не переконала, особливо після того, як молодий таксист показав рукою на погруддя Чехову і сказав, що це Толстой. Утім думка про «зупинене в часі місто» засіла в голові – і не дарма.
На тренінг зібралася молодь зі Слов᾿янська, Краматорська, Костянтинівки і Покровська. Така суто «донецька» аудиторія була у мене вперше. Що очікувала побачити? Мої стереотипи нашіптували щось про зухвалість, «совковість», недоброзичливість тощо.
У непевних ситуаціях завжди допомагає просте правило – з людьми треба говорити. Говорити щиро, відверто й на рівних. Тоді не виникає бар᾿єрів. Навіть мовних. Я говорила мовою, яку не почуєш на вулицях Слов᾿янська, у магазинах, готелях, кав᾿ярнях так само. Моя українська була спрямована передусім на діалог, який поступово зруйнував упередження до «донецьких».
Я говорила з молоддю, яка над усе прагнула нових знань, свіжих думок, нестандартних підходів. Учасники тренінгу хотіли говорити про все щиро і відверто. Як згодом зауважила одна із учасниць: «Ми – донецькі – звикли говорити прямо і відверто. За цю прямоту нас і недолюблюють. Ми говоримо без прикрас, чітко й по суті».
Ця молодь мене здивувала. Хлопці-філософи з неймовірно заглибленим і оригінальним розумінням явищ і предметів. Веселі харизматичні дівчата. Мрійливі й раціональні, активні й сором᾿язливі, романтичні та іронічні – усі такі різні, але неповторні особистості зі «східноукраїнським» колоритом, у якому переплелися сміливість, краса та стрімка енергетика.
На жаль, сам Слов᾿янськ ніяк не хотів піддаватися моєму розумінню. Стереотип про «депресивність східного регіону» виявився найміцнішим. Домінування сірих тонів у міській архітектурі, руїни «колись заводів», потрісканий асфальт тротуарів – усе це зійшлося для мене в почорнілій занедбаній дерев᾿яній криниці. Вона стояла посеред вулиці як нагадування про непотрібну нікому щедрість підземних джерел.
Згадувалися слова таксиста про «зупинене в часі місто». Кострубаті споруди минулого століття, пам᾿ятки ще сталінської епохи, радянські гастрономи з поржавілими вивісками – усе це неначе застрягло в часі. І невідомо, куди треба рухатися. Де правильний шлях, де дорога, яка виведе з цього нав᾿язливого стану позачасся?
Проте хто захоче побачити світло – той обов᾿язково його побачить. Серцем побачить. Тільки треба відкритися. І тоді можна побачити нові творчі простори для молоді, нехай навіть в радянській «колонній» будівлі.
Побачити нову, таку очікувану дорогу й розфарбовані в національні кольори зупинки.
Побачити посеред сірості вулиць яскраву інсталяцію «МРІЯ» і креативні мурали в центрі міста.
Побачити новенький готель, у якому була краща тренерська «вечірка» у моєму житті з натхненними Наталія Трикаш і Iryna Harets.
Побачити продавчинь магазину, які вийшли до торгового залу послухати нашу українську мову і ледь не аплодували нам – тренеркам з Полтави, Львову, Кропивницького.
Побачити свіжий вітер на широких проспектах Слов᾿янська, де так легко дихається.
І ось час вертатися додому, а у моїх враженнях таки бракує останнього елемента.
Випадково в холі нашого HappyHub я побачила шафу для книг і настільних ігор. Мою увагу привернула картонна коробка з написом «Монополія міста Слов᾿янськ». Я витягла звідти першу-ліпшу картку і прочитала:
«Пильне – одне лише серце. Найголовнішого очима не побачиш».
Прості й глибокі слова з «Маленького принца» розставили все на свої місця.
Найголовніше можна побачити лише серцем. І моє степове серце роздивилося в непростій еклектиці Слов᾿янська скромну красу людей, які люблять свій край без зайвого пафосу, віддано й назавжди. Попри втому. Попри зневіру. Попри все.
Очима ти можеш побачити звичайні сірі стіни. А серцем – людей, які малюють на цих стінах мурали яскравими фарбами своїх мрій.
Наталя Фенько. м. Кропивницький
