Ви ніколи не почуєте від мене слів «Я найбільший свій ворог», тому що мої вороги чомусь довго не живуть, а я дуже люблю життя. Так, це звучить пафосно, але чомусь так трапляється.
Пам’ятається, колись у дитинстві дав мені дід 1,50 грн., за які я купив олов’яного черепа на ниточці. Ту хлоп’ячу прикрасу помітив у мене один завсідник місць дещо віддалених – старий неохайний дідуган-алкан на прізвисько Толя Лютий. Розповів, як виготовляв такі у місцях тимчасової прописки і попросив на день, щоб показати друзям. Я дав, а через день повернувся за своєю цяцькою, але він досить грубо відшив мене.
Ви не уявляєте ступінь образи: мені не було шкода того кулона, засмутило те, що дорослий дядько так нагло і підступно надурив. Ту зиму він не пережив: замерз у неопалюваному будинку. І щось таке драматично-катастрофічне завжди трапляється з людьми, які мене по-справжньому образили.
Певний час я думав, що маю якийсь страшний магічний дар, оскільки не вірив у такі співпадіння, але відповідь прийшла з часом: я зовсім не Гарі, просто образити мене – абсолютно мирну і дружелюбну людину, може лише той, хто, як то кажуть, «своє знайде». Але всіх цих людей я не можу назвати ворогами, вони лише перешкоди, які певний час перчили моє життя.
Все ж у моєму арсеналі життєвих історій є одна про те, як мій друг став справжнім ворогом. З Костьою Бувалим я був знайомий з дитинства. Канікули на проліт ми не з’являлися удома зранку і до ночі: ставки, сади, стадіони та ще багато чого. За свій потайний та непередбачуваний характер Костя дуже не подобався моєму батьку. Останній був проти нашої дружби і постійно мене він неї відмовляв.
До якогось віку я не помічав нічого поганого у характері друга, але потім, років у 14, і сам побачив якусь підступність та невмотивовану агресію до слабкіших, особливо до дівчат. Не пам’ятаю вже, що саме мені не сподобалося, але я вирішив розірвати з ним дружбу. Оскільки як це зробити коректно, батько мені не пояснив, то я в обличчя Кості й видав, що не хочу більше з ним спілкуватися, бо він, мовляв, такий і такий (не пам’ятаю, що саме сказав але жорстко і максимально відверто).
Вже під час того конфлікту він проявив те, що, певно, і насторожувало батька: заколотив масову та видовищну бійку.
За декілька років я вступив до університету, тоді ще в Кіровограді, а мій «друг» став справжнім авторитетом серед місцевої районної шпани, такий собі Саша Бєлий по-бобринецьки.
З тих пір гуляти вечорами по району, як ви зрозуміли вже, мені стало небезпечно: задавнена образа декілька разів провокувала мого «друга» на агресію до мене, коли пересікалися на районі. Довелося не тільки навчатися, але й дозвілля проводити у Кіровограді.
Вже минуло багато років, а я досить часто ставлю собі питання: що було б, якби не розірвав дружбу, де б і ким був зараз? Розумію, що батько мав рацію: бути кандидатом наук престижної кафедри у найсоліднішому виші регіону, одному з кращих у країні – це куди краще, ніж стріляти «пару копачєк на сємєчькі» у перехожих.
В одному батько мав хибу: якщо підбивав розбити дружбу, то мав би пояснити, як це зробити правильно, щоб замість ворога мати покровителя серед місцевої шпани, що зайвим не було б.
Роман Базака
