Чомусь усі думають, що робота викладача – лише в аудиторії, і закінчується вона рівно тоді, коли він чи вона покидає стіни вишу. Ця думка цілком хибна. Ми – викладачі в університеті – відпочиваємо, а працюємо в інших місцях, майже всюди, де ми перебуваємо, але не в університеті.
Якось моя знайома (цілком може бути, що вона прочитає цю історію і не втримається, щоб не прокоментувати) сказала мені: «Та що ти там робиш в своєму інституті?! Посидів до обіду в теплі і додому, а вдома є вдома! А от хлопці торгові (торгові агенти – прим. моя) увесь день без вихідних, і по дощу, і снігу…». Я не став сперечатися, бо не завжди можу стримати свій поганий характер і вести спокійно і чемно дискусію.
Все ж тут – у фейсбуці – опишу свій середньостатистичний робочий день (за минулі роки). Зранку я прокидався і після легкого сніданку (а іноді й без нього) вмився-вбрався – і в універ. Провів декілька пар, вирішив декілька організаційних питань – і додому.
А от уже вдома починається справжній хардовий робочий день: готуюся до двох лекцій на наступний день. Щоб підготувати хорошу лекцію, потрібно тижня два, але викладач навряд чи дозволить собі таку розкіш. Отже дві лекції на завтра, а ще потрібно перевірити декілька стопок письмових робіт, 80% з яких зідрані з інету. Так от, нарешті закінчив під вечір готувати лекції, попутно відповів на декілька телефонних дзвінків студиків (ну а що, їм же можна нас «прєподами» називати), які мені розказали мегацікаві (звісно ж, на їхню думку) історії про те, чому вони не були на парах, чому не здали письмові роботи і чому їх завтра теж не буде. Намагаються дуже серйозним голосом пояснювати, що в них захворіла бабуся (так, саме бабуся, зовсім не дідусь) – у чотирьох студентів в одній групі. І це в минулі роки – пандемії ще не було. Якщо кажуть, що захворів собака – вірю! Отже, всі алібі в чотирьох-п’ятьох студентів (насправді студенток, чомусь саме студенток) однакові.
Отже, вже 21:00, дзвінок. Беру телефон, на екрані висвічується: Ганна Миколаївна. Чую з динаміку: «Базакааааа!!! Де навантаження???». Не дочекавшись відповіді, продовжує: «Завтра зранку щоб було, бо в обід У…о прийде перевіряти. Вона мене з’їсть, а я тебе!».
Добре. Все відкладаю, пишу навантаження. Написав. На годиннику – 23.00. Продовжую працювати, підчитую підручник із педагогіки, шукаю засіб, як педагогічно знайти мову зі студентом, який вважає мене бовдуром (може він прочитає цей текст і здогадається, що це про нього). До речі, багато студентів вважають викладачів бовдурами. Друзі, люди, які написали дисертацію, можуть бути ким хоч, наприклад, «кухонними комбайнами», але точно не бовдурами. Тож читаю, знаходжу цікаву інформацію, прокручую завтрашній день в голові, моделюю ситуації. Тут вривається дружина зі словами: «Поліні треба памперси». Ну і ще зачитує список на декілька сторінок. Упаковка памперсів коштує 460 грн., в холодильнику пусто, на картці – 260 грн., а до зарплати 10 днів. Отже, відкладаю всі справи, беру телефон і шукаю, хто позичить грошей. Знайшов. Сиджу, думаю, як віддавати. Надумав. На годиннику 03:00 і декілька стопок ще нечитаних письмових робіт.
Нарешті ранок. Довгоочікуваний відпочинок. Йду до універу, почуваюся пречудово. По дорозі проходжу Козачий острів – краса. Прийшов – кайф. Випив свіжої міцної кави, приготованої Ганною Миколаївною: певно, щоб згладити вечірні крики. Йду на пари – якщо викладач любить студентів, то це для нього не робота, а приємне спілкування у колі друзів та ще й на мегацікавезну тему: «Історія журналістки» – це мій фах. Після закінчення пари, зазвичай, спілкування з колегами та бадмінтон жартами (часом жорсткими) з одним із колег, дай йому Бог здоров’я та швидкого одужання, бо він зараз хворіє. Ну і, звичайно, кава, багато кави – хай дає Бог здоров’я Ганні Миколаївні.
Після дзвінка всі розійшлися, у мене пар вже немає, можна посидіти на диванчику почитати щось приємне. Бо ж хто мені удома дасть просто спокійно почитати? Якщо що, то скажу дружині, що документи заповнював.
Підійшла 14-та – відпочинок закінчився, йду додому.
P.S. Нещодавно на поверхах нашого корпусу з’явилися фортепіано (тепер документів доведеться заповнювати ще більше. Так буде думати дружина – дасть Бог, вона не прочитає цей текст).
Роман Базака
