Було це років п’ять тому. Може більше, точно не згадаю. За день до Хрещення Господнього, або, як-то кажуть, на Водохресний святвечір, за звичаєм люди йдуть до церкви освячувати воду, яка потім, вже освячена, мала назву Йорданська.
За повір’ям, ця вода має велику силу, зокрема цілющу. Ця наука мені дійшла від мами, а їй – від своєї мами та від бабусі. От і того вечора ми йшли до церкви, завантажені баклажкою та баночками, повними води.
Усе б нічого, якби ж у той день не лютувала так сильно віхола. Снігу було не менше ніж по коліно, мело так, що далі власного носа розгледіти щось було проблемою, тим паче ввечері, коли сонце вже сіло, а як не затулиш рота – обов’язково наїсися від пуза снігу. Транспорт тоді теж майже не ходив.
Хоч церква, до якої ми йшли, була не так вже й далеко (машиною було б хвилин п’ять), але тоді ми витратили добрих хвилин сорок.
У той момент, коли передумувати вже було пізно, бо повертатись було б теж проблемно, мною не керували якісь благородні почуття. Єдине, що прямо перло з мене назовні, була впертість. Я був носієм впертості всіх її тотемних тварин, якими зопалу називають кого попало. Нічого дивного, бо то була одна з основних особливостей мого тодішнього віку. Саме ця впертість вела мене крізь кучугури снігу вперед, і в голові було лише одне питання: «Чого мама набрала так багато води?». Думаю, якби руки були б трішки вільніші, можна було б спробувати добиратися ще й вплав.
Коли ми дійшли до церкви, було підозріло, чому не горять вогні у вікнах, а потім ми зрозуміли, що було вже зачинено, очевидно, через непогоду. Не обігрівшись, не перепочивши, почимчикували назад – іншого виходу не було.
-Представ, як би було добре освятити воду в тій новій церкві, що біля янгола. – зважилася сказати мама під час нашого променаду хуртовиною.
-Ага . – я був тоді не дуже красномовний.
А й справді, було б чудово. Ця церква тоді нещодавно відкрилася біля пам’ятника янголу-охоронцю. Я був там чи раз, чи два, бо знаходилася від нас далеко, аж у центрі. Зрозуміло, що заклякли ми б швидше, ніж дочекалися хоча б якусь машину в ту сторону.
Ця церква відрізнялась тим, що там не було такої понурої атмосфери, всередині були білі стіни й гарно розписані ікони, ніхто ненароком тобі не підказував як правильно і священники ходили без томного погляду, а посміхались і вітали прихожан. Тоді це було диковинкою.
Коли ми вже йшли вздовж траси, бо всі тротуарні доріжки замело, за своїми спинами побачили світло від фар. Назустріч їхав старий автобус. Що то за автобус і звідки він узявся в таку непогоду ні я, ні мама не знали, але ми не чекали відповіді й почали махати руками, бо може додому підвезе хоч трішки. Увійшовши до салону, побачили водія вже похилого віку, який розмовляв по телефону, і побачивши, що ми вже зайшли, зачинив за нами двері й рушив собі, а мама, як ввічлива людина, вирішила дочекатись кінця розмови і тоді проситись трошки підвести.
Ненароком ми трохи підслухали водія:
-Ага… так, так… ну я оце їду до швейної фабрики, ото до церкви, що біля янгола.
Словами не передати, що ми відчували в той момент. Звідки взявся той автобус? Як так склалося, що він їде саме туди? Чому саме тоді, коли ми цього жадали? Якщо той водій і був простою людиною, то вів його точно янгол.
Автобус нас привіз під самі ворота храму, а увійшовши, ми вже грілися теплом свічок і лампадок.
